ЯК ПИСАТИ НАУКОВІ СТАТТІ Л. Солімар

[bga68]

ЯК ПИСАТИ НАУКОВІ СТАТТІ

Л. Солімар

Вступ

Питання про підготовку наукових статей до публікації вже неодноразово розглядалося з різних точок зору, проте й досі багато його сторін залишаються без належної уваги. Дивує й те, що величезні успіхи, досягнуті за останнє десятиріччя у проведенні наукових досліджень, майже не наблизили нас до остаточного розв’язання цієї проблеми. На тему того, як писати статті, видано безліч книжок і брошур, але всі вони присвячені або розпливчастим порадам загального характеру («пишіть зрозуміло», «пояснюйте свої думки», «не відхиляйтеся від теми» тощо), або ж дрібним технічним рекомендаціям («на сторінках слід залишати поля», «підписи під рисунками треба друкувати на машинці», «розмір ілюстрацій не повинен перевищувати 10 × 15 см» тощо). Не заперечуючи серйозності та важливості цих порад, я все ж вважаю, що вони зачіпають лише вузьке коло другорядних питань.
У цій замітці я не ставлю собі за мету викласти нові ідеї, а лише хочу поділитися власним досвідом написання технічних статей та кількома цінними заувагами, які свого часу отримав від друзів і колег.

---

Деякі міркування про мотиви, що спонукають до написання статті

Існує цілий ряд причин (від звичайної графоманії до прагнення поліпшити своє суспільне становище), які штовхають людину писати й публікувати свої наукові роботи. Не вдаючись у деталі, я зупинюся лише на чотирьох головних мотивах:

1. безкорисливе прагнення поширювати знання;
2. турбота про власний пріоритет;
3. занепокоєння своєю професійною репутацією;
4. прагнення просунутися службовими щаблями.

Першим мотивом, як правило, керуються переважно молоді люди — і то здебільшого тоді, коли готують свій перший науковий твір. Таких авторів небагато, і для більшості з них перша стаття стає й останньою.
Отже, цей мотив не можна ставити в один ряд із іншими, значно сильнішими, хоча й забувати про нього не слід.

Другий мотив — пріоритет. Він керує лише невеликою групою авторів, однак за значенням значно переважає будь-який інший. Бажання пов’язати своє ім’я з певним відкриттям здавна стало відмінною рисою науковців. Відтоді, як публікація почала слугувати доказом відкриття, з’явилося прагнення якнайшвидше «кувати» свої статті. Але автор не повинен забувати про можливість подальшого використання його ідей. Якщо він оприлюднить отримані дані занадто швидко, хтось інший зможе розвинути задум і позбавити першого права на плоди власної праці.
Ідеальне рішення — заявити про відкриття для гарантування пріоритету, але відкласти докладну публікацію до повної оцінки його потенційних можливостей. Відомо, що першим науковцем, який застосував цей метод, був Галілео Галілей: він надіслав опис своїх астрономічних відкриттів Кеплеру у вигляді анаграми, а розшифрував її лише через рік.
Оскільки сучасні журнали, на жаль, анаграм не публікують, нинішнім першовідкривачам доводиться діяти інакше. Я порадив би починати статті з інтригуючого заголовку: чим сильніше враження справляє заголовок, тим менше конкретики можна буде викласти далі. Наприклад, заголовок «Підсилювач із навантаженою від’ємною індуктивністю» одразу переконає будь-кого, що відкрито новий важливий принцип. Автору пробачать відсутність докладних даних, якщо він лише загально окреслить відкриття.
Ще одним аргументом на користь туманних заголовків є наш моральний обов’язок перед нащадками. Через кілька поколінь нація, можливо, захоче довести, що саме її громадяни мали пріоритет у всіх, навіть найдрібніших, відкриттях та винаходах. Якщо ми не напустимо досить туману сьогодні, ми тим самим утруднимо цю благородну працю для наших нащадків.

Третій мотив — турбота про професійну репутацію. Високої репутації можна досягти різними шляхами: достатньо зробити видатне відкриття або, ще краще, отримати Нобелівську премію. Але для більшості науковців єдиний доступний спосіб — писати багато статей, кожна з яких вносить у науку бодай невеличкий внесок.
Корисно починати з вузької тематики (скажімо, «З’єднання у хвилеводах»), щоб здобути визнання. Згодом автор має засвідчити свою багатобічність і написати кілька робіт ширшого плану (наприклад, «Надвисокочастотні коливання»). Після публікації приблизно трьох десятків статей відомість автора досягне насичення й більше не зростатиме. Саме тоді настає слушний момент, щоб раптово припинити друкуватися (окрім кількох оглядових статей) і спробувати зайняти пристойну керівну посаду.

Четвертий мотив — прагнення просунутися по службі. Це тісно пов’язано з необхідністю здобути популярність як спеціаліст, що досягається через публікації. Якби цей зв’язок діяв завжди, то й згадувати про нього не варто було б. Але існує думка, нібито професійна репутація як проміжний щабель не обов’язкова. Мовляв, суспільне становище можна підняти за допомогою величезної кількості статей, кожна з яких має нульову чи навіть від’ємну наукову цінність. Головне — кількість.
Хоча я не маю переконливих статистичних доказів проти цього, все ж вважаю: користь від такого шляху сумнівна. Тому раджу застосовувати його лише як аварійний засіб у випадку, коли вас тимчасово полишить творче натхнення.

---

Поради щодо оформлення рукописів

Досі я говорив лише про мотиви написання статей. Тепер хочу торкнутися становища молодого автора (без могутніх співавторів), чия стаття має пройти крізь стрій рецензентів.
Як забезпечити її прийняття? Зазвичай рецензентами стають провідні вчені, покликані відфільтрувати рукописи. На жаль, у них зазвичай мало часу й безліч обов’язків, включно з адміністративними. Вони не можуть витратити весь післяобідній час на одну статтю, і водночас саме вони мусять робити критичні зауваження.

Отож, авторові слід одразу писати так, щоб задовольнити вимоги пильного ока рецензента. Якщо стаття занадто довга — автора звинуватять у багатослів’ї; якщо занадто коротка — порадять зібрати додатковий матеріал. Якщо це експериментальна робота — розкритикують «обґрунтування»; якщо елементарна теорія — назвуть «поверхневою». Занадто довгий список літератури — «неоригінальний»; відсутність посилань — «самовпевнений».

Мій рецепт — компроміс:

• обсяг 8–12 сторінок, друкованих машинкою (з подвійним інтервалом і полями, звісно);
• приблизно третину обсягу слід заповнити формулами (чим більше інтегралів і спеціальних функцій — тим краще);
• список літератури — 6–12 позицій, половина з яких — добре відомі (рецензент про них чув), інша половина — невідомі (рецензент про них не чув).

Дотримуючись цих порад, автор може бути певний: стаття пройде незалежно від змісту. Після побіжного перегляду рецензент прихильно поставиться до неї. Далі все залежить від його реакції протягом найближчих тридцяти хвилин. Якщо він зможе швидко зробити три несуттєві зауваження — статтю приймуть. Якщо ж явних помилок не знайде, його спротив лише зросте, і він ухопиться за найбільш бездоганну тезу, оголосить її необґрунтованою й порадить відправити рукопис «на доопрацювання».

Отже, головне завдання автора — дати рецензентові матеріал для трьох дрібних зауважень. Ось кілька способів:

1. Доберіть невдалу назву (рецензенти люблять пропонувати свої).
2. «Забудьте» визначити один символ у першому ж рівнянні.
3. Допустіть орфографічну помилку в якомусь слові (лише в одному!), яке й без того часто пишуть з помилками.
4. Відійдіть від загальноприйнятих позначень (але тільки для одного параметра).
5. Пишіть ехрх і ех упереміш (мається на увазі ex).

Для досвідченого автора (з десятком і більше публікацій) вимоги значно слабші: він може дозволити собі барвистий вступ, кілька дотепів у тексті, навіть зізнання, що сам не до кінця розуміє результати власних досліджень.

Сподіваюся, наведені мною зауваження сприятимуть кращому розумінню суті написання наукової статті та водночас слугуватимуть орієнтиром для початківців.

Надруковано в журналі «Proceedings of the IEEE», 51, № 4 (1963).
(Л. Солімар — англійський інженер, який працював у Гарлоу.)

Оригінал:

КАК ПИСАТЬ НАУЧНЫЕ СТАТЬИ
Л. Солимар

Введение

Вопрос о подготовке научных статей к публикации неоднократно рассматривался с разных точек зрения, но все же многие его стороны до сих пор оставались без внимания. Вызывает удивление также тот факт, что большие успехи, достигнутые за последнее десятилетие в проведении научных исследований, почти не приблизили нас к окончательному решению этого вопроса. На тему о том, как писать статьи, написано множество книг и брошюр, но все они посвящены либо расплывчатым рекомендациям общего характера ("пишите понятно", "поясняйте свои мысли", "не отклоняйтесь от темы" и т.д.), либо советам по техническому оформлению ("с одного края страницы должны быть оставлены поля", "подписи под рисунками должны быть отпечатаны на машинке", "размер иллюстраций не должен превышать 10см X 15 см" и т. д.). Не отрицая серьезности и важности этих советов, я все же полагаю, что они затрагивают лишь ограниченный круг второстепенных вопросов. В этой заметке я не собираюсь излагать новые идеи, а просто хочу поделиться своим опытом в составлении технических статей и ценными замечаниями, которые я в свое время получал от друзей и знакомых.

Некоторые соображения о мотивах, побуждающих к написанию статьи

Целый ряд причин (от обычной графомании до стремления улучшить свое общественное положение) побуждает человека писать и публиковать свои научные работы. Я не буду вдаваться в подробности и ограничусь рассмотрением лишь четырех главных мотивов:

1) бескорыстное стремление к распространению знаний;
2) забота о собственном приоритете;
3) беспокойство за свою профессиональную репутацию;
4) стремление продвинуться по службе.

Под влиянием первой причины пишут главным образом молодые люди, и то, по-видимому, лишь при подготовке своего первого научного труда. Число таких авторов невелико, и для большинства из них первая статья бывает, последней.
Следовательно, первую причину нельзя ставить в один ряд с другими более сильными мотивами, хотя забывать о ней все же не следует.

Вторая причина — приоритет — движет лишь не большой группой авторов, хотя по важности она намного превосходит любую другую причину. Желание связать свое имя с каким-нибудь открытием уже давно является отличительной чертой научных работников. С тех пор, как публикация стала служить доказательством открытия, существует стремление ковать свои статьи и как можно быстрее. Однако автор не должен забывать о возможности дальнейшего использования своего открытия. Если он опубликует полученные им данные, то кто-то сможет довести эти замыслы до конца и лишить автора возможности пожинать плоды своих трудов. Идеальное решение вопроса — это гарантировать приоритет, заявив об открытии, а подробную публикацию задержать до полной оценки его потенциальных возможностей. Как известно, первым ученым, применившим этот способ, был Галилео Галилей, который послал описание своих астрономических открытий Кеплеру в виде анаграммы, а расшифровал ее содержание только через год. Так как современные научные журналы, к сожалению, обычно не публикуют анаграмм, то теперешние первооткрыватели (или изобретатели) должны действовать другим путем. Я рекомендовал бы начинать статьи интригующим заголовком, ибо чем большее впечатление производит заглавие, тем меньше сведений можно будет сообщить в самой статье. Например, заголовок "Усилитель с нагруженной отрицательной индуктивностью" сразу убедит каждого, что открыт новый важный принцип. Автора простят, если он не привел определенных данных по существу вопроса, а только в общих чертах сообщил об открытии.
Еще одним доводом в пользу туманных заглавий является наш моральный долг перед потомками. Через несколько поколений у нации может появиться желание утвердить славу своих предков. Может быть, она пожелает доказать, что гражданам именно этой страну принадлежит приоритет всех, даже самых незначительных, открытий и изобретений. Если мы не напустим достаточно тумана сейчас, то тем самым затрудним эту будущую работу наших потомков.

Третья причина — забота о профессиональной репутации. Высокой профессиональной репутации можно достичь различными способами. Достаточно, например, сделать выдающееся изобретение или, еще лучше, получить Нобелевскую премию, и ваша компетентность в данном вопросе будет вне всякого сомнения. Однако для подавляющего большинства научных работников единственным доступным способом является написание большого количества статей, каждая из которых вносит в науку хотя бы небольшой вклад.
Целесообразно при этом несколько первых статей ограничить узкой темой (например, "Соединения в волноводах"), чтобы завоевать признание. Однако позднее автор должен засвидетельствовать свою многосторонность, написав несколько работ, охватывающих более широкую тему (например, "Сверхвысокочастотные колебания"). После опубликования трех десятков статей известность автора выйдет на насыщение и уже не будет возрастать при дальнейшем увеличении числа печатных работ. Тут наступает самый подходящий момент, чтобы внезапно прекратить печататься (несколько обзорных статей не в счет) и попытаться занять приличную руководящую должность.

Четвертая причина — стремление продвинуться по службе — тесно связана с необходимостью снискать известность в качестве специалиста, а это можно приобрести путем публикации научных статей. Если бы эта простая зависимость действовала всегда, то о стремлении занять высокую должность как об особой причине не стоило бы и упоминать. Однако существует мнение, которого придерживаются многие, что приобретение высокой профессиональной репутации в качестве промежуточной ступени не является необходимым. Предполагается, что общественное положение можно повысить путем публикации большого числа статей, научная ценность каждой из которых равна нулю или даже отрицательной величине, и подчеркивается, что при этом существенно только общее количество статей. Хотя у меня нет достоверных статистических доказательств, способных опровергнуть эти утверждения, я считаю, что длительное получение выгод таким способом все же сомнительно. Поэтому я склонен рекомендовать этот способ только в качестве аварийной меры на тот случай, когда вас временно покинет творческое вдохновение.

Советы по оформлению рукописей

До сих пор я рассматривал лишь те причины, по которым пишутся научные работы. Теперь мне хотелось бы Коснуться положения молодого автора (не имеющего могущественных соавторов), статье которого предстоит пройти сквозь строй рецензентов.
Как обеспечить прием статьи к опубликованию? Обычно рецензенты подбираются из числа ведущих ученых, чтобы отфильтровать из общего потока рукописей те, которые стоит напечатать (после редактирования). К несчастью, у ведущих ученых, как правило, времени мало, а обязанностей много, и вдобавок они несут бремя административных забот. Они не могут уделить основную часть своего послеобеденного времени чтению какой-то одной статьи, и тем не менее именно они должны сделать критические замечания.
Начинающему автору следует учитывать это обстоятельство и, чтобы потом не терять зря времени на жалобы, нужно писать свою статью так, чтобы она с самого начала удовлетворяла требованиям рецензента, острые глаза которого обнаружат малейшую аномалию. Если статья слишком длинная, автора обвинят в многословии, если статья слишком краткая, ему посоветуют собрать дополнительный материал. Если он докладывает о чисто экспериментальной работе, то будет подвергнуто критике "обоснование", если он предлагает на обсуждение элементарную теорию, его назовут "поверхностным". Если он приводит слишком большой список использованной литературы, его отнесут к "неоригинальным", если он вообще ни на кого не ссылается, на нем поставят клеймо "самонадеянного". Поэтому я предлагаю компромисс. Статья должна иметь объем от 8 до 12 страниц, отпечатанных на машинке (через два интервала и с правильно оставленными полями, конечно), и около одной трети ее следует занять математическими формулами. В формулах не следует скупиться на интегралы и специальные функции. Количество ссылок на литературу должно колебаться между шестью и двенадцатью, причем половина из них должна относиться к известным трудам (рецензент слыхал о них), а оставшаяся половина — к неизвестным (рецензент о них не слыхал).
Следуя приведенным выше советам, автор может быть уверен, что статья пройдет независимо от ее содержания. Беглый просмотр такой статьи вызовет благосклонность рецензента. Далее все зависит от его реакции в течение следующих тридцати минут. Если за это время он сможет быстро сделать критические замечания по трем несущественным ошибкам, статья будет принята.
Если рецензент не найдет очевидных пунктов, заслуживающих критики, его противодействие только укрепится. Он возьмет первое попавшееся на глаза предположение (причем именно то, которое является неуязвимым), объявит его необоснованным и посоветует возвратить статью для доработки.
Таким образом, главная задача автора - дать рецензенту материал для трех несущественных замечаний. Ниже мы приводим несколько рекомендаций для облегчения выбора такого материала.

1) Подберите неудачное название (все рецензенты любят предлагать свои заглавия).
2) "Забудьте" определить одно из обозначений в первом же уравнении.
3) Сделайте орфографическую ошибку в слове (только в одном!), которое часто пишут с ошибкой.
4) Отклонитесь от обычных обозначений (речь идет только об одном параметре).
5) Пишите е^хр^х: и е^х вперемежку. (е в степени ^х)

Требования к преуспевающему автору (опубликовавшему по меньшей мере десяток работ) значительно слабее. Он может писать красочные введения, поместить несколько острот в основном тексте, может признаться, что он не вполне понимает результаты своих исследований и т. д.
Надеюсь, что приведенные мной замечания будут содействовать лучшему пониманию) сущности работы по составлению научной статьи и в то же время послужат руководством для начинающих авторов.
Напечатано в журнале
"Proceedings of the IEEE", 51, No 4 (1963).
(Л. СОЛИМАР — * английский инженер, работающий в Харлоу.)

☕️ На стартову сторінку